Breaking News

Закажите Загранпаспорт Харьков недорого

Главная » Правописание в украинском языке » ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ В XX ст.

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ В XX ст.

У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем функціонування української мови, помітне місце посідають питання нової редакції «Українського правопису». І це не випадково. Значення стабільної орфографії для духовної культури — велетенське, адже правопис забезпечує міцність норми (кодексу) літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян.
Національна орфографія, починаючи з алфавіту й закінчуючи правилами вживання розділових знаків, є важливим складником етнічної культури і невід’ємним її атрибутом. Згадаймо, як царський уряд забороняв українську орфографію. За Валуєвським циркуляром 1863 р. та так званим Емським указом Олександра II 1876 р. українською мовою було дозволено друкувати тільки художні твори, але обов’язково з використанням лише російської азбуки. Оскільки в текстах, друкованих засобами російського алфавіту, часто виступала буква ы, якою українці мусили позначати свій унікальний у слов’янському світі передньо-середній звук и, система поросійщеного письма дістала назву ярижки (від народної назви літери ы (єри) — «яри»). А суто українська буква ґ у радянський час була заборонена.
Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос. Розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всі норми літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність населення, викликає елементи хаосу у словниках, у яких має бути чітко витримана алфавітна система.
Державна мова (а такою вже десять років тому знову стала українська) повинна мата стійкий правописний кодекс, якого мають дотримуватися всі громадяни держави й друковані органи. Правописні варіанти, а тим паче — різні правописні системи — не дозволено навіть у найдемократичніших країнах світу.
У нашій державі, що недавно повернула собі незалежність, після тоталітарної доби демократія не всіми усвідомлюється як засіб для вільного організованого життя. Подехто демократію трактує як уседозволеність.
Офіційні видання, більшість друкованих органів масової інформації, книгодруку, освіта використовують єдино узаконений чинний нині «Український правопис» у його редакції 1960 р. з невеликими змінами 1990 р. і 1993 р.
Частина нашого громадянства відкидає все в орфографії, що напрацьоване в ній після брутальної заборони 1933 р. правил «Українського правопису» 1927 р. (1928 р.). Необізнані з історією української орфографії люди гадають, що ті, хто вживають правопис 1927 р. (1928 р.), користуються діаспорними нормами. Між іншим, у нас часто поплутують «корінних» українців діаспори, тобто людей, що народилися за межами етнічної території, з українцями, що жили й живуть за кордоном як політичні емігранти з України. Політичних емігрантів неправомірно називати українцями діаспори.
Декотрі видання користуються «гібридним» правописом. У чинний нині орфографічний кодекс уносять елемент правопису 1927 р. (1928 р.).
До цього треба додати, що через факсимільні перевидання до широкого читача доходять книги, надруковані правописними системами XIX — початку XX ст.
У складній ситуації, що склалася в нашій орфографічній практиці, відбивається вся складність долі української писемно-літературної мови.
Вік нашого правопису налічує понад тисячу років, через те в ньому співіснують елементи, усталені ще в сиву давнину з елементами, котрі стали нормою кілька десятків років тому. В історії української орфографії виділяємо кілька умовних, але важливих етапів:
І. Перший наш правописний узус, як відомо, ґрунтувався на Кирило-Мефодієвській традиції, кінцево пристосованій до вимог східнослов’янських мовних систем уже в кінці XI ст., тобто через якихось 100 років після офіційного хрещення Русі-України. У світській практиці він зберігався протягом ХІІ-ХVІ ст. (звичайно, з певними модифікаціями протягом віків). Цей узус не нівелювала й не перекрила повністю принесена з півдня Славії правописна реформа, заснована загалом школою тирновського патріарха Євтимія (Болгарія). Але так званий другий південнослов’янський орфографічний (графіко-орфографічний) вплив помітно позначився лише на правописі конфесійного письменства XVI ст. і мало торкнувся світського{Гнатенко Л.А. Староукраїнський правопис останньої чверті XIV -першої чверті XVII ст. у зв’язку з проблемою другого південнослов’янського графіко-орфографічного впливу (букви на позначення голосних звуків). — К., 1997}. Характерно, що са?ме при запису світських текстів, насамперед офіційно-ділового (краще б «офіційно-справового»?) стилю, староукраїнської мови, виникла потреба шукати засоби для позначення фонем ґ, дж, дз, і такі засоби було знайдено.
У цьому етапі можна виділити період від останньої чверті XIV ст. до початку XVII ст., коли в конфесійних книгах панувала тирновська орфографія.
II. Другий етап в історії нашого правопису пов’язаний із «Граматикою» (1619 р.) М.Смотрицького. Незважаючи на те, що автор нормалізував правопис (та орфоепію) церковнослов’янської мови української редакції, орфографія вченого в підхожих пунктах досить послідовно застосовувалася в українських текстах, у тому числі й у світській літературі, зокрема в ній вживалася буква ґ у загальних та власних назвах.
III. Новоукраїнські правописні системи (а їх було близько 50{Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису// Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. — С. 16—20}) в силу відомих історичних причин не знаходили офіційного затвердження аж до кінця XIX ст. Важливою віхою в історії нашої орфографії було офіційне введення в шкільну практику Галичини та Буковини правопису, побудованого на фонетичному принципі з залученням елементів етимології. Цей правопис викладено в підручнику С.Смаль-Стоцького та Ф.Гартнера «Руська граматика», надрукованому 1893 р. у Львові. Вводячи такий правопис у шкільну та урядово-офіційну практику, австрійські офіційні кола рахувалися з думкою «найавторитетніших руських язикознавців і педагогів»{Франко І. Етимологія і фонетика в южноруській літературі. — Коломия, 1894}.
У книжці С.Смаль-Стоцького та Ф.Гартнера до писемної норми було піднесено систему Є.Желехівського, яку лексикограф застосував у своєму «Малорусько-німецькому словарі» (Львів, 1886). В «Руській граматиці» зазначених лінгвістів вживалися літера ґ на позначення дзвінкого проривного задньоязикового звука, ї на позначення йотованого і та м’якості приголосних перед і < , е, апостроф на позначення роздільної вимови кінцевого приголосного префікса та початкової голосної кореня: роз’єдиняти, роз’їзд (але не роз’охотити, роз’учити, як це робив Є.Желехівський). Після губних перед йотованими апостроф вони не пропонували писати. Зазначені автори в алфавіті, зокрема, зберігають таку послідовність букв: г, г; е, є; и, й, і, ї; м’який знак — у кінці азбуки. Етапною у справі впорядкування українського правопису вважаємо працю, здійснену під егідою Наукового товариства ім. Т.Шевченка, яке аж до 1918 р. відігравало роль Української академії наук. У НТШ 1900 р. створено «Язикову комісію» для вироблення норм українського правопису, до якої в різні роки входили О.Колесса (перший голова її), М.Павлик (його заступник), В.Гнатюк, І.Кокорудз, К.Студинський, С.Смаль-Стоцький, І.Франко, М.Грушевський, В.Дорошенко, А.Кримський, Є.Тимченко{Гузар О. Правописна концепція НТШ і питання уніфікації єдиного українського правопису на зламі ХІХ-ХХ століть // Український правопис та реалії сьогодення / Матеріали засідань Мовознавчої комісії та Комісії всесвітньої літератури НТШ у Львові 1994-1995 рр. — Львів, 1996. - С. 13}. Комісія, враховуючи правила, вироблені Крайовою шкільною радою, уклала «Руську правопись зі словарцем», схвалену Філологічною секцією НТШ і надруковану 1904 р. у Львові{Ми користувалися польським перекладом «Руської правописі...» — Prawidla pisowni ruskiej ze slowniczkiem. — Lwow, 1904. — S.1—29}. У цих правилах чи не вперше в історії нашого правопису встановлено, з деякими змінами, використовуваний донині буквопорядок, зокрема послідовність г, ґ; е, є; м’який знак у кінці азбуки, але послідовність: ... и, й, і, ї; к... Варто відзначити такі елементи орфографії, узаконені в «Руській правописі»: 1. Вживання букви ї на позначення м’якості приголосних перед і, насамперед і < , е: дїд, цїп. Написання і на початку слова, в тому числі у словах індик, інколи, іноді. 2. Позначення м’якості приголосних перед губними приголосними, після яких іде і < : сьвіт, сьміх, зьвір. 3. Позначення за допомогою букви ь м’якості приголосного перед о: тьохкати, верхнього. 4. Написання дієслівного суф. -ува-ти, ненаголошеного дієприкметникового -ува-н-ий (та відповідного елементу в похідних абстрактних іменниках): купувати (не: куповати), розкидуваний, розкидуванє. 5. Написання с у префіксі перед п, т, к, х, ф (і ц та ч!): скинути. 6. У запозичених словах написання и після д, т, з, с, ц та р: дидактичний і т.д. (пор. сучасне «правило дев’ятки»). 7. Написання в запозиченнях аї, еї, ої, уї, юї (а не аі, еі, оі, уі, юі): архаїзм, героїчний, руїна і т.д. Щодо вживання л у словах іншомовного походження, то пишеться ль, а не л перед о: біольогія тощо. Про використання г і ґ спеціально не говориться нічого, але з параграфів 37 (гі не: ги), 38 (ге не: ґє) видно, автори орієнтувалися на західноєвропейську практику вживання h та g в словах грецького походження: гіякинт, гіґієна, гієроґліф і т.д., ґеоґрафія, ґенеальоґія тощо. У «Руській правописі» подано зразки відмінювання та дієвідмінювання. Звертаємо увагу на закінчення -и в родовому відмінку однини: части, імени, теляти. Великою вадою правил НТШ була відсутність у них засобів позначення твердості приголосних перед я, ю, є, ї, отже, написання (в доданому орфографічному словнику) не тільки мяти (мну, -еш) і под., але й зїсти “з’їсти”. Це був регрес навіть порівняно з практикою Є.Желехівського, в системі якого, хоч обмежено, використовувався й апостроф, а великою перевагою їх було відзначення в орфографічному словничку форм родового відмінка однини та називного множини іменників.

Ответить

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

*

Наверх