Breaking News

Доступные микронаушники от Microushki.Ru

«Конституція мови нашої»

У справі удосконалення правопису — відповідно до набутого досвіду і щоб усунути минулі спотворення та уникнути нових деформацій — ми переживаємо такий самий стан, як і в сфері реформування економіки, політичного устрою, життєвого ладу загалом: стан невизначеності, хаосу, нерішучості, браку політичної волі і дисциплінованості. Особливо дисциплінованості. Ситуація загрожує вийти за психологічні рамки перехідного періоду і самій стати нормою. Мовознавці (як і політики у своїй царині), остерігаючись невдоволення «народу», не впливають належно на обставини, а зацікавлена громадськість, розхристана свободою самовираження, ніяк не дійде згоди: писати «В’ячеслав» з апострофом чи без апострофа? Хоча, здавалось би, ніякої проблеми — ні лінгвістичної, ні культурно-політичної — тут немає: просто діє інерція імпульсивного індивідуального реагування (мотив самоствердження — як .наслідок психологічного комплексу неповноцінності). Так вийшло і з літерою «ґ» точніше, звуком, позначуваним нею. Зняття політичної заборони з цього мовного знака зробило відповідний звук дуже модним. Зусиллями частини української інтелігенції почалося активне звуження сфери вжитку звука «г», одного з найхарактерніших та, самобутніх в українській мові, — витіснення його зі слів запозичених, але давно зукраїнізованих і широко вживаних: газета, інтелігенція, генерал, аргумент і багато інших. Один «ґеґіст» (кандидат філологічних наук) склав навіть список слів із відновлюваним «ґ» — їх вийшло цілих 1750! Практично та фактично, тобто в контексті актуальному і походження та становлення нашої мови, зазначена тенденція не що інше, як новітня потужна хвиля русифікації українців (на цей раз — із власної, нерозумної, волі). Адже опозиція «г»- «ґ»- одне з визначальних російсько-українських розрізнень, і підґрунтя в нього генетичне. Праслов’янська мова немала звука «г» на його шляху українці й росіяни розійшлися із самого початку. Нині ж ця норма українського мовлення відчутно розхитується, навіть стосовно питомих наших слів: з екрана телевізора (з уст ведучого!) можна почути «заґроза», «ґідність», «ґість»…
Перефразовуючи назву відомої сгатті Б.Антоненка-Давидовича ‘(1969 р.), хочеться сказати: туга від звука «ґ»… Проект нової редакції Правопису доцільно впорядковує вживання в нашій мові звуків «г» і «ґ». А втім, варто погодитися з думкою професора В.Німчука, що «відповідно до «g» та «h» мови-джерела треба вживати «г» чи «ґ» також у топонімах (Копенгаґен, Ґватемала, Гамбурґ, Гаваї)…»
Велике свавілля запанувало в написанні іншомовних власних назв: Криштоф Волинський — Волінські, Воліньскі, Волинскі; Павєл Басінскій, Пьотр Родовіч, Ґьоте, місто Копєйськ і т.ін.
Отже, висновок перший: у незалежній Україні, в умовах політичної свободи мовна практика стала хаотичною, чинний український правопис де-факто утратив статус законодавчої норми. Ситуація негативно впливає на культурну та політичну консолідацію суспільства. Вихід із такого становища самоочевидний: прийняття нового, реформованого, правопису і забезпечення, авторитетом державної влади, неухильного дотримання його.
На повідомлення, що 15 лютого Національна правописна комісія має затвердити зміни до нашого правопису, певна частина публіки зреагувала бурхливо — у стилі більшовицької ідеологічної кампанії проти «ворогів народу». Без перебільшення. Академік П.Толочко, віце-президент НАН України, лякаючи громадськість розколом суспільства (наче воно ще не поколоте до самих глибин!), обзиває своїх академічних колег-мовознавців, які підготували проект нової редакції правопису, «малахольними прохфесорами» і пропонує для них… «гамівну сорочку»(?!). Кандидат філологічних наук Антоніна Матвієнко називає рекомендації проекту «правописною фантасмагорією». Культурно-національну сутність «дискусії» висвітлив автор публікації «Гавканням біди не замаскувати» (під рубрикою «Чию мову нам нав’язують») у г. «Комуніст» (18.01.2001) — його «турбота» про українську мову та культуру виразно відтворила атмосферу сталінських погромів: «українське панство», «люте панське гавкання», «гітлерівський колаборант», «волинський Геббельс», мовна традиція діаспори — «тих, хто або ж узагалі ніколи не ступав на цю землю, або ж вимушений був тікати з неї від народного гніву» і т.ін.; автор обурюється тими співвітчизниками, хто вважає російську літературу іноземною (тобто не «другою рідною»?), віддаляється від «соціалізму» та «слов’янського братерства»…
Висновок другий: реформування правопису — проблема передусім політична, так до неї і треба ставитися: чия воля переможе. Дехто з українців! заперечує правописні нововведення з психологічних мотивів — консервативність сприйняття та афект самозахисту жертв денаціоналізації: нагадування про українськість насторожує і дратує їх. Але не це створює суспільно-культурну колізію в країні. Ґвалт проти реформування Правопису зчинили передусім ті, кому наша мова чужа й небажана.
По-третє, правда й те, що справу не підготовлено належно: не відбулося спокійної, зацікавленої дискусії в науковому середовищі, критеріїв змін не окреслено виразно, не обґрунтовано доцільність нововведень перед ширшою громадськістю. Через те у сприйнятті проблеми й панує ірраціоналізм, упередженість.
Справді, чому в декого викликає спротив пропозиція уніфікувати вживання апострофа? Роздільність вимови я, ю, е, ї та попереднього твердого приголосного у відповідній позиції — тверда й послідовна норма природного українського мовлення.

Ответить

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

*

Наверх