Breaking News

Берем автовышки в аренду по Киеву здесь высокое качество обслуживания.

МОВА І ПРАВО

На початку нашого століття Володимир Винниченко напівжартома-напівсерйозно зауважив, що за долю української мови він зможе почуватися цілком спокійним щойно тоді, коли нею заговорить кримінальний світ — коли де-небудь у темному завулку поночі його перепинить, бликнувши проти ліхтаря ножичком, п’яне мурло й чистісінькою українською гавкне: «Руки вгору! В якій кишені гаманець?» — або наблизиться повія й, заклично осміхаючись, скаже щось на кшталт: «Сумуєш, котику? Може, підемо?» — ну тобто геть чисто, як сьогодні розмовляють з екрана персонажі дубльованих американських фільмів…
Смішки смішками, але насправді в цій, нібито парадоксальній заяві відомого своїм ексцентризмом письменника-фантаста таїться вельми проникливе розуміння взаємин між мовою й правом. Бо кримінальний світ — попри всі його претензії на автономне існування, непідлегле прийнятим у суспільстві законам, — в дійсності є щодо них усього лиш викривленою проекцією, таким собі «тіньовим боком Місяця», що в звихнутій, калічній формі відтворює зяючі прогалини, виями й огріхи видимих окові, «денних» суспільних структур. Відповідно й у мові своїй соціальне «дно» відштовхується насамперед від мови офіційної, правної — мови влади: невипадково чи не єдиний варіант україномовного «блатного» арґо в 20-му столітті дає Галичина, де ще від австро-угорських часів, як-не-як, діяло україномовне ж таки судочинство… Простіше сказавши, злочинний світ завжди говорить, наслідуючи (передражнюючи) свого антаґоніста — правоохорончу систему, і дійсного мовного режиму цієї системи не затулити від нього жодними фіґовими листочками закликів, указів чи “проголосованих», але непрацюючих законів: з об’єктивністю запханого під пахву термометра він реаґує не на те, що написано в паперах, а тільки й виключно на те, що є насправді. Тож В.Винниченко відчув слушно: саме українська мова з уст злодіїв і проституток була б єдиним незаперечним свідченням того, що влада в Україні остаточно зробилась -україномовною.
Не стану запевняти, ніби регулярно спілкуюся з представниками українського злочинного світу (досі якось, нівроку, милував Бог), а проте, гадаю, й цілком поверхових спостережень – ну хоч би за тими обличчями, які, з чорним прямокутником на очах, з’являються (дедалі частіше!) на екрані телевізора або, вже без усякого «прямокутника», так примітно миготять у фойє готелів та ресторанів, — вистачить, аби з певністю ствердити: до втілення Винниченківської мовної утопії нам, гай-гай, не ближче, ніж до загального добробуту та економічного процвітання. «Блатна» (чи, в кращому разі, “приблатньонна») російська з «малоросійськи”-нечіткою, змазаною артикуляцією, такою пом’якшено-пливучою, наче в роті, перекочується жувальна ґумка, — «а я єму, бля, гавару, бля, да с’ока мо’на, бля” і т. д. — всуціль заполонила нам вулицю, чвякаючи в слухавках щільникових телефонів та перехлюпуючись дорогими офісами, де «мурчать» наші нувориші, відстовбурчивши вказівний і мізинний пальці класичним жестом “паханів” у “зоні”, що то перетинали були собі сухожилки на руках задля втрати працездатною — «пусть медведь работает”! Гірше того, саме вона, ця «кримінальна російська”, панівна на цілому просторі колишнього «Совка» залишається, за іронією історії, реальною «мовою міжнаціонального спілкування» для так званого «СНДівського», пост-радянського криміналу, під чиїм, потужним натиском нині здригається Центральна й Західна Європа, — залишається, властиво, єдиним духовним аналогом (невпокоєною душею!) покійного Радянського Союзу, хвостатою тінню («темним боком»!) мертвої зірки: держави тої нема, а злочинний «хвіст» по ній і далі волочиться — задавненими історичними метастазами країни, яка колись, із легкої руки О.Солженіцина, отримала влучну назву «Великої Зони»…
І яке ж потужне опромінення вже відверто, безсоромно «криміналізованою» маскультурою валить на нас із півночі через безкордонний простір радіо- й телеефіру, — та що там, і наш ріднесенький шоу-бізнес по-піонерському «завжди готовий» підгавкнути «блатним» тенорком, і всякого роду заїжджим «Лєсоповалам» знайти місце на сцені Палацу «Україна», і по всіх телеканалах наввипередки гнати кліпи з веселим лящанням «Да на дєло, бабка, да на дєло, любка», і якого-не-будь вертлявого свого землячка — «номер двєсті сорок пять, на тєлогрєєчкє печать», — не кліпнувши оком, довго й задушевно розпитувати, на виду в п’ятдесятимільйонної української аудиторії, не про що інше, як про «кодекс чести» у — кого б ви думали? — його «блатних» друзів (!!!), — романтика, блін!.. Можна скільки завгодно хапатися за голову з криком : «Та що ж це з нами робиться?» (а тимчасом у мене під балконом розлягається хорове «Гоп-стоп, вспомні ту маліну»!), — але, зваживши логічно, все це, в принципі, неважко було передбачити. Адже всі ми, байдуже, усвідомлюємо це чи ні, є внуками й правнуками ГУЛАГу, і притаманного, наприклад, пересічному західноєвропейському обивателеві здорового імунітету перед проявами «блатної» субкультури від нас сподіватись не доводиться — не мали ми звідкіля його взяти. Навпаки, ще в брежнєвські роки всяка «приблатньонність» законно сприймалася як своєрідний «андерґраунд», бунт проти оскомно нуднющого «офіціозу» партійних промов, словом, ледь не дисидентство, — звідси значною мірою походила і шалена популярність Висоцького, і дитяче захоплення «екзотикою» зеківського фольклору (досі пам’ятаю, як ми студентами веселилися, виспівуючи на все горло: «А дєло было в старину, эх, под Ростовом-на-Дону, на нарах, брат, на нарах, брат, на нарах!..»), і, звичайно ж, просочування навіть в інтеліґентську мову — крутих словечок та ідіом із табірного жарґону… Нині вони так зрослися з нашим побутом, що вже й не сприймаються за власне-табірні, і коли юні футбольні фани гучно скандують своє «Італія — параша, побэда будєт наша», то навряд чи бачать при цьому собі в уяві оту «парашу» як атрибут тюремної камери; подібних прикладів можна навести й більше, ними буквально рясніє наше повсякденне мовлення, — зайвий доказ того, що ГУЛАГ у нас таки в ґенах, і на те, щоб визволитись від нього, знадобиться ще не одне покоління.
Тут доречно згадати, що й сама Радянська влада як така будувалася на засадах кримінального світу — починаючи від «революційного» заклику «грабувати награбоване» та суто «блатної» ієрархії вищої партноменклатури за зразком злочинного угруповання з його «паханами» й «хазяїнами» (нагадаю, що саме так, по-“блатному» — «хазяїном» — любив іменувати себе Сталін), і закінчуючи відомим союзом пенітенціарної системи з так званими «соціально близькими» — бандитами і вбивцями — проти «політичних», так званої «п’ятдесят восьмої статті». Зайве нагадувати, що від сталінських часів ця влада залишалася практично безроздільно російськомовною (наївна спроба П.Ю.Шелеста в 1960-тих «узаконити» українську, зокрема і в номенклатурному обігові, була радше курйозом, за який самодіяльному «українізаторові» його московські «хазяї» хутенько прищикнули пальці). Правляча, директивно-апаратна російська, що поширилася по всіх без винятку владних коридорах, закономірно несла в собі цілий ряд «блатних» характеристик, зацілілих і досі: тут і незмінне «тикання» начальника підлеглим, хоч би той підлеглий за віком у дідусі начальникові годився, і «матєрок» як ознака — зовсім не кримінально осудного хуліганства, а швидше «паханової» добродушної прихильности (підлеглим належиться догідливо підхихикувати), і той незабутній, цілком офіційний (так званий «контрпропаґандистський», культивований повсюдно, від газети «Правда» до школи й дитсадка {До речі, про дитсадок: одним із найбільших моїх культурних потрясінь із радянської епохи свого часу стало знайомство з методичкою для працівників дошкільних закладів, із таким приписом стосовно молодшої групи (триліток), як «формувати в дітей уміння зграйкою ходити за педагогом» (!!!), — чим вам не зеки «на розводі»? (Між іншим, в жодній із старих демократій дошкільнят не водять «строєм», — Радянська влада добре тямила, до якого життя готувати своїх майбутніх підданців!)} стиль словесної розправи з опонентом, який наперед не тільки виключає до того опонента, як “не-нашого”, будь-яку людську повагу, а його самого «виключає» з числа живих, і тому, з погляду соціо- й психолінёвістики, найближче стоїть до істеричного злодійського: «Сука, б.., папішу-парєжу!» (кому не в пам’ятку друковано-ефірні захлинання епітетами на кшталт “гнусные отщепенцы”, “мразь», «фашистское/империалистическое/националистическое и т.д. отребье», і чим, справді, різниться класичний «Правдинський» зворот на кшталт «место этим подонкам — на мусорной свалке истории» від тюремного «твоє место у параши»?). Щойно тепер науковці розпочали серйозні дослідження мови тоталітарного суспільства — і одразу ж вперлися, мов у глухий мур, у надзвичайно слабку розробленість такої галузі, як соціолінґвістика злочинного світу: виявляється, без неї — як без рук!., Інакше кажучи, та влада розмовляла зі своїм кримінальним світом одною мовою, перебувала з ним у єдиній мовній системі, задаючи йому, наче дириґент камертоном, той початковий «мовний тон», що його він, відтак, — пародіював, перекручував-передражнював, вивертав назовні, але в цілому «тримав» досить-таки точно.

Ответить

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

*

Наверх