Breaking News

Правописне безправ’я

Дискусію припинено?

Нас у Товаристві української мови Київського університету тривожить те, що довкола проекту нової редакції українського правопису певні політичні сили й хворобливі аматори від словесності нагнітають нездорову атмосферу. Обурює, що у фахову дискусію науковців грубо втручаються галасуни і глухарі, здатні слухати тільки самих себе, обриваючи виважену думку опонента на півслові.

Вдумаймося у тонкощі політесу Комітету Верховної Ради з питань науки й освіти: він не закликає до того, щоб не поспішати із затвердженням спрощеного й очищеного від нефілологічних втручань кодексу письма (де й справді треба сім разів міряти, аби щось утнути), натомість спеціальною ухвалою рекомендує урядовій комісії з правопису припинити роботу над ним «до розгляду парламентом внесених законопроектів про мови в Україні» («Голос України» від 1 лютого, «Україна молода» від 2 лютого). Але хто повірить, що орфографію можна удосконалити… правкою законопроектів?

Саме нездатність будь-що довести науково, переконати загал чесно і спричинила масу знущальних фальсифікацій у пресі. Навіть не заглядаючи до списку запропонованих змін, упереджені «уболівальники» беруть на глум власні вигадки або чиїсь злі підказки з арсеналу пліткарських побрехеньок. Тут не маємо на увазі тих нещасних недорік, які годні почути тільки те, що самі здатні вимовити (фонетистам-практикам ця залежність добре відома). Йдеться про тих, кому мова українського громадянства — запорука його інформаційного і культурного суверенітету — мила лише як об’єкт висміювання у вустах сердючок, кроликів і мамадурників.

Прикметно, що в цій вакханалії перед веде жовта колоніальна російськомовна преса. Але це й не дивно. Хіба незрозуміло, з якою метою це робиться?

Дивно інше — чому Комітет ВР, замість того, щоб захистити політично вчене середовище від нападок зловорожих аматорів-пересмішників та фальсифікаторів, — а це є його прямим обов’язком, — ухвалив (невже одностайно?) заважати пошукам обличчя мови?

Дивно й те, що народні обранці, маючи на те мандат і повноваження, не доводять ділом своєї причетності до втілення конституційних засад мовної політики, не контролюють виконання державних програм мовного будівництва, не дбають про те, щоб у державній структурі відповідні фахові органи були створені чи відновлені. У березні мине рік, як ліквідовано Департамент з мовної політики, отже, наша Конституція — це закон, що діє з великими перервами, або передвиборча декларація. Та й яка користь може бути від нового Закону про мови, коли законотворці подають приклад іншим гілкам влади, уперто не помічаючи ані кричущих порушень чинного мовного законодавства, ані фактів переслідування й побиття громадян на ґрунті мовного тертя, ані зневаги міжнародного співтовариства до України за її нехлюйське в особі держави ставлення до мови народу?

Від слів до діла На наш погляд, нагальними для Української держави першого року нового тисячоліття є такі завдання:

1. Випрацювання і затвердження Концепції державного мовного будівництва.

Очевидно, політичні, економічні, правові, культурні та власне лінгвістичні (зокрема й правописні) аспекти функціонування мови при всій їхній специфіці мають бути узгодженими елементами цілісного суспільного світогляду, декларованого як курс держави на гармонію і злагоду. Неузгодженість, перекоси й самоплин тут приховують загрозу неабияких конфліктів. Слід відзначити сміливий почин цієї справи, здійснений понад два роки тому Департаментом з мовної політики під егідою Ради з питань мовної політики при Президентові України. Однак втілення ідеї було припинено майже відразу, тобто за рік до ліквідації Департаменту.

2. Ухвалення нового Закону про мови, який би ефективно і всебічно захищав і утверджував мову єдності українського громадянства (державну) в колі неупосліджених мов меншин.

Є неабияка підстава для тривог: 1989 року був один офіційний проект, який обговорювали в пресі всенародно («Літературна Україна» та «Культура і життя» подавали обсяжні статті ледве не в кожному числі). Теперішній парламент планує розглянути у квітні шість зведених у таблицю проектів, з яких тільки кабмінівський опубліковано у вузьковідомчому віснику. Мова народу вкотре може стати розмінною монетою на міжпартійних торгах.

3. Створення (відновлення) в державній вертикалі повноцінних спеціалізованих органів, зокрема й центрального, для здійснення політики у галузі мовного планування та будівництва.

Конституція України покладає на державу обов’язок забезпечувати «всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (ст.10). Мати функціональну ланку державного органу із здійснення мовної політики вимагає від обласних і районних держадміністрацій п.7 ст.22 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Нарешті, чинний Закон про мови і підписані Україною міжнародні угоди також зобов’язують державу проводити мовну політику осмислено, послідовно, сплановано, підкріплюючи її фаховими і матеріальними ресурсами.

4. Випрацювання і затвердження нової урядової програми розвитку української та інших мов в Україні на період до 2010 року.

Сьогодні вже очевидно, що прийняті Кабінетом Міністрів 8 вересня 1997 р. «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови» не виправдали сподівань і застаріли: імперативи слабнуть тут через брак твердого опертя. Не дивно, що документ і не бринить на вустах. Термін же дії схваленої ще Радою Міністрів УРСР 12 лютого 1991 р. «Державної програми розвитку української та інших національних мов на період до 2000 року» минув зовсім непомітно для урядовців. Ніхто не звітував і не збирався, ніхто не узгоджував одну програму з іншою, не відміняв попередню наступною бодай частково, що взагалі є безпрецедентним юридичним нонсенсом. Хоч усякому зрозуміло, що уряд повинен виконувати прийняті ним же самим на найвищому рівні державні програми.

Нову програму на заміну двом застарілим повинен створити названий у п. 4 компетентний орган на засадах Конституції України, Концепції державного мовного будівництва і нового мовного законодавства.

Наступні завдання є частковими щодо попередніх.

5. Відлагодження і наповнення змістом у конкретних сферах щоденного життя країни механізму контролю за дотриманням чинного мовного законодавства і конституційних гарантій, наданих державою щодо мови особі, спілкам та народові.

Йдеться про мову в Радах, управах, судах і ЖЕКах, в освіті, науці, техніці, у закладах культури, книговиданні, газетах, на радіо, телебаченні, в електронній мережі, кіновідеопрокаті, торгівлі, рекламі, на транспорті тощо. Тут слід сподіватися, що всі три гілки української влади: законодавча, виконавча й судова (правозахисна наглядова), — функції яких достатньо розписані й відомі, — завдяки людському чиннику не будуть розходитися різновекторно, а дружно стремітимуть у бік націєтворення й злагоди.

6. Здійснення до 10-ліття незалежності України комплексу деколонізаційних мовних заходів, зокрема на місцевому рівні.

Мова громадянства — це та ознака суверенітету, яка вловлюється першою вже на митниці. Давно час провести відповідно до вимог Конституції і Закону про мови мовну атестацію держслужбовців, очищення топонімії від заполітизованих радянізмів тощо. Хіба це не шизофренія — офіційно справляти тризну на честь героїв Крут і мати в столиці вулицю Січневого… заколоту?

У Києві, самому серці України, до ювілею поки що тільки центральний майдан стане незалежним від готелю «Москва» — тут російськомовні реклама й картографія досі вдаються до протизаконних перейменувань, вигадуючи проспект Красних (тобто красенів) козаків, проспект і площу Побєди тощо. Потім такі «українські» топоніми так само свавільно перекладають західноєвропейськими мовами з російської.

7. Затвердження оновленого українського правопису.

Таку потребу визнано на найвищих владних рівнях, і немає вагомих підстав задкувати. Затвердження проекту, хай навіть кількох з 19-ти пунктів, звичайно, не означатиме надалі заборони праці над оптимізацією норми і періодичного перегляду правил на основі наукових критеріїв і спостережень. Надалі про ефективність і переконливість досліджень якраз і треба буде подбати. Зачеплені болячки письма оголили масову неграмотність і мовне безкультур’я, неабияку проблему орфоепії, яку слід би ставити попереду.

Зрештою, саме уряд ще 8 червня 1994 р. зобов’язав створену ним спеціальну комісію відредагувати й уніфікувати правопис до кінця 1996 року, що вона зробила, розіславши проект, аж у липні 1999 року — завдяки тому, що від керівництва робочою групою (у всякому святому ділі є ще й весільні генерали) відійшли консервативні автори совкового кодексу письма, які нарешті змогли побачити свою ділянку праці в гальмуванні змін.

8. Відзначення Європейського року мов 2001.

Відрадно, що це питання на найближчому засіданні обговорюватиме Рада з питань мовної політики при Президентові України, яка має затвердити Національний комітет з відзначення Року. Ініціативна група вже розробила й календарну програму заходів. Урочисте відкриття Року в Україні, що відбулося 26 січня в Національному університеті ім. Т.Шевченка, показало посольській Європі: Україна має в мовознавчій ділянці унікальний досвід і єдиний на весь світ Лінгвістичний навчальний музей, який уже здобув міжнародне визнання. Незрозуміло лише, чому Україна досі відмовляється офіційно долучитися до цікавої і вигідної роботи в Європейському центрі сучасних мов у м. Ґрац (Австрія), хоч для її членства в колі інших 28-ми країн визначено суто символічний внесок ($15 тис.), з якого ми мали б не тільки великий матеріальний і духовний зиск, але й зростання престижу в Раді Європи.

Ответить

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

*

Наверх